 |
|
      |
|
вересень /5-12/ 2008 №37 /395/ |
|
ВИПРОБУВАНО НА СОБІ |
|
ДОБРОВІЛЬНИЙ АЛКОГОЛІК Трагікомічна драма |
|
 Весь світ - театр. У нім жінки й чоловіки - усі актори. Уїльям Шекспір Розіграти цей “домашній спектакль” нас спонукало саме життя та проблема з якою зіштовхнулася героїня нашої статті (“Коли не допомагає навіть швидка” - ДТ від 01.08.2008 р.). Отже, головні ролі розписані та складений сценарій: наша п’єса склалася з двох дій. Знайомтеся: Олег Чіпка – чоловік середнього віку, алкоголік у запої та його дружина (виконавці обох ролей – автори матеріалу.) Текст поділено на різні шрифти: звичайний – думки Ореста, курсив - Лариси). Відразу ж додам, що мій персонаж працював вантажником, через пристрасть до алкоголю втратив роботу, останній місяць п’є безпробудно. Його дружина, Лариса, дуже дбайлива жінка, яка намагається врятувати чоловіка будь-що. Дія перша - Дрогобицький наркодиспансер. Ми зустрічаємося в центрі міста. Я дивлюся на Ореста і розумію, що на алкоголіка, тим більше в запої, він ніяк “не тяне”. Треба щось робити… Порадившись, вирішуємо купити пляшку пива. Сказано – зроблено. Тримаючи пляшку в одній руці, пачку сигарет в іншій, похитуючись, ми вирушаємо “на діло”. Ось і пункт нашого призначення, переходимо дорогу. На ганку наркодиспансеру розмовляють три жінки у білих халатах. Особливо не звертаючи на них уваги, заходимо у двері. У спину чуємо вигуки: “Ви куди? Там нікого нема!” Ми сторопіли, у голові думка – що робити далі, такого ми не передбачали… Орест сідає на лавку біля реєстрації у приміщенні наркодиспансеру, я виходжу на ганок і з’ясовую обставини. - Коли буде лікар? - Лікар у відпустці. - До кого я можу звернутися, чоловік у запої, ніяк не може вийти. - Йдіть додому і кладіть його спати. - Розумієте, поки я на роботі, він напивається. - Закрийте його вдома. - Ми живемо на першому поверсі. При бажанні - вийти з дому не проблема. - Залишайте його, ми його тут закриємо. Що ж, подумала я, “цікава” пропозиція. Мені було важко уявити її наслідки - закрити людину у наркології у стані алкогольного сп’яніння… - Та ні, дякую. А може порадите куди мені звернутися, щоб його прокололи, вивели з запою? - Розумієте, людей в такому стані не колять. Він має сам перестати пити. - Але ж він не може спинитися! - Сидіть біля нього, не давайте йому пити! Дуже цікава порада, подумала я, та чи всім можливо втілювати її в життя? - Розумієте, я працюю і не маю можливості наглядати за ним цілодобово. Порадьте, що мені робити? - Ми ж говоримо Вам, йдіть додому і кладіть його спати. Лікар буде за місяць, тоді приводьте його тверезого. - Може є в нашому регіоні якісь медичний заклад, де йому можуть допомогти? - Ні, немає. Розумію, що продовжувати далі розмову немає сенсу, тут нам допомогти ніхто і не збирається, до речі, до Ореста навіть ніхто і не підійшов. Ми прямуємо до виходу. В спину чуємо ще одну пораду: - Заберіть у нього пиво. - А він не віддасть. (Очевидно, не віддав би, як не віддав би і мій герой). - Ви перехиліть пляшку і вилийте пиво на землю. Ще одна дуже цінна порада… Відійшовши на певну відстань проводимо “робочу нараду”. Вирішуємо їхати в Стебник, саме там і розгортатиметься друга дія. Очевидно, щоб у Стебник нас відвезла машина швидкої допомоги, годі й мріяти. Залишається гадати, яким чином Лариса привезла би туди свого напідпитку та ослабленого після місячного запою чоловіка. Може пляшечка пива, яку мій герой тримав у руках і до якої час від часу “прикладався”, стала тим стимулом, що дозволив здійснити поїздку. Орест присів на травичку, а я попрямувала до реєстратури. Там мене скерували до неврологічного відділення. Йду по довжелезному коридорі з твердим наміром «вилікувати чоловіка», піднімаюсь на другий поверх і у відкритих дверях однієї з палат бачу жінок у білих халатах. - Добрий день, мені в реєстратурі порадили звернутися до вас, мені потрібно вивести з запою людину. - Та ні, то не до нас треба, спробуйте зайти в реанімацію. Подякувавши, повертаюсь до Ореста, порадитися. Разом ми вирішуємо йти «до переможного кінця», не повертатися ж з порожніми руками. Матеріалу для статті явно замало, не зрозуміло, чи допоможуть людині в такому стані, чи ні. Прямую до реанімації, двері відчиняє лікар. Пояснюю йому ситуацію, той відповідає: “Добре, ведіть чоловіка сюди”. Повертаюся до Ореста, який вже настільки увійшов у роль, що ледве ходить і белькоче собі під ніс щось незрозуміле, веду його до приймального покою. Я подумав, що за моїм героєм могли спостерігати з вікон лікарні і не хотілося випадати з ролі. Заходимо, Орест сідає на крісло, я йду по лікаря. Повертаємося вже вдвох, лікар назвався і питає: - Як Вас звати? Орест мовчить. - Олег. Лікар: Олег, що ж ти так? Що ж сталося? - Таке життя… Лікар: Та у всіх таке життя. А що ти куриш? Забирає у Ореста цигарки та запальничку і говорить: “Ідіть за мною”. Мабуть таким чином лікар хотів позбавити мене цигарок адже я міг захотіти курити в реанімації, а там цього робити не можна. Припускаю, що це просто його лікарська практика та досвід, а не якісь інші наміри. Йдемо в реанімацію, там лікар вкладає Ореста на ліжко і сідає за стіл, виписуючи ліки. На моє питання, скільки то все буде коштувати, чую у відповідь: “Ліки біля 100 грн.”. Мої намагання з’ясувати, скільки ж буде коштувати все разом, так і ні до чого не привели, відповіді я так і не почула. Беру, доволі значний по кількості ліків, рецепт і прямую до аптеки. Дуже вже хотілося знати, у яку суму обійдеться лікування. Однак там зачинено, і я повертаюся назад. Відчиняю двері і бачу: Орест напівлежить на підлозі, а медсестра, вмовляючи, тягне його до другого приміщення за одну руку. Питаю, що тут сталося, і допомагаю Оресту звестися на ноги. Лікар пояснює, що його треба вкласти на ліжко під капельницю. Звичайно, тоді ми побачили, що ситуація виходить з-під контролю. Адже доводити це розслідування до вливання медикаментів аж ніяк не входило в наші плани. Невже Лариса справді купить ліки? Навіщо? Я вирішив, що капельниця для мене зайва, тож всіляко упирався лікарю та медсестрі. Але слід було пам’ятати, що мій герой ослаблений, тому, пручаючись, впав на підлогу з криком: “Я без жінки нікуди не піду!”. Коли повернулась Лариса, лікар разом з нею вже вмовляннями довели мене до ліжка в реанімації. Лару посилають в іншу аптеку. “Я передумав, я не хочу тут бути, Ларочко, забери мене звідси!”. Соромно признатись, навіть пустив сльозу. І це не п’яні сльози. Просто жаль стало Олега, який, навіть маючи дбайливу дружину, опускається і, звичайно, саму його жінку. Питаю, затинаючись, у лікаря: “Що мені дасть ваше капання?”. Чую у відповідь: “Перестанете пити!”. Я запевняю всіх, що зможу перестати пити сам, без медикаментозного втручання. Лікар залишає нас порадитися. Замість радитись (і так все зрозуміло), починаємо розмову ще з одним хворим, котрий лежить під капельницею. Його, як і нашого героя, звати Олегом. Він донедавна сам був таким, але вже деякий час не п’є – відмовила печінка. Через це власне знову потрапив в реанімацію. “Кинути пити важко, але, якщо дуже захотіти, можна. Спершу важко вгамувати бажання пити, потім дивуються і спокушають знайомі...”- розповідає він з власної практики. - Я хочу, я зможу! – з цими словами хапаю Ларису за руку і йду до лікаря, де йому це повторюю і перепрошую за турботу. Подаю руку і чекаю. Лікар переводить погляд з мене на руку і навпаки, вагається. Врешті потискає руку. І цим він робить річ, куди важливішу, ніж всілякі спроби лікування. Кінець п’єси, але не завіса. Ніхто з нас на Оскара не претендував (хоча вартувало б – О.Л.), а затіяли ми це, щоб переконатися, чи може хвора на алкоголізм людина отримати кваліфіковану допомогу. Події в Дрогобичі говорять самі за себе. Там є хороша нарколог, але вона не працює щоденно та цілодобово. Очевидно, в наркодиспансері повинно бути декілька наркологів, щоб не виникла ситуація, схожа до нашої. А так, шановні пацієнти, “ласкаво просимо повз наші ворота борщу посьорбати”. А ось події в Стебнику свідчать про інше. Там принаймні перша допомога могла бути надана. Звичайно, лікар говорив неправду (але з хорошою метою), що після капання пацієнт не буде пити. Це просто виведення його з запою, але подальша доля в руках самого пацієнта. Як підтвердили спеціалісти, розглянувши рецепт, виданий у Стебнику, інгредієнти було підібрано правильно. Чому в реанімації ліки треба купувати через аптеку, на жаль, зрозуміло – медицина вже давно належно не фінансується. Наш випадок показав, що ми могли отримати допомогу в реанімації, однак бувають випадки відмови, і це можна зрозуміти, адже лікар ризикує. Наприклад, в реанімацію одного з райцентрів нашої області привезли для антиалкогольного лікування одного з керівників. Коли забрали капельницю, він вийшов нібито покурити, а повернувся напідпитку і з пляшкою алкоголю в руках. Коли ж медсестри хотіли відібрати пляшку, він влаштував дебош, з криками: “Я вам покажу! Завтра будете іншу роботу шукати!”, поламав медичні інструменти. Іншим разом у цій же лікарні впросили лікаря вивести пацієнта із запою. Він прийняв його навіть на кілька днів. А там уже лежав інший пацієнт після білої гарячки. Серед медиків мав кличку “Хрон”. Ввечері налякана медсестра телефонує лікарю: “Тут Ваш пацієнт разом з Хроном прямо в реанімації горілку п’ють...” Але повернемось до основної теми. Що б чекало в майбутньому на нашого героя Олега? Найкраще, якби він здійснив свою обіцянку і захотів перестати пити. Якщо йому би це не вдалося самостійно, довелося б насамперед звертатися до цього чи іншого лікаря, щоб його вивели з запою, бо будь-яке подальше лікування неможливе, якщо пацієнт нетверезий або не має бажання оздоровитися. До речі, фахівці стверджують, що лікування алкоголізму на 90% залежить від бажання одужати. За офіційною статистикою на обліку в медичних установах Львівщини під диспансерним наглядом перебуває понад 30 тисяч хворих на алкоголізм, загалом в Україні зареєстровано біля мільйона хворих на хронічий алкоголізм і це тільки ті, хто добровільно звернувся по медичну допомогу, або був доставлений швидкою медичною допомогою. Тим часом експерти Всесвітньої організації охорони здоров`я надають зовсім інші дані - у світі 6,5 млн. чоловік хворих на алкоголізм. Також їх останні дослідження показали, що цього року Україна посіла перше місце за вживанням алкоголю серед дітей та підлітків віком від 14 до 18 років - 40% дітей вже набули залежність від алкоголю і це тоді, коли продавати алкогольні напої особам до 18 років заборонено. На диспансерному спостереженні на Львівщині перебуває 215 неповнолітніх. Загалом же лікування від алкоголізму - задоволення не з дешевих. Є декілька варіантів лікування: підсвідомим страхом – кодування чи лікування гіпнозом або програмуванням, явним страхом – вшивання ампули чи т. з. „торпеда” (введення в організм речовини, котра не вживається з алкоголем). Можливе медикаментозне лікування („Еспераль”, „Про-протен – 100”) або ж виховання в підсвідомості огиди до алкоголю та стимулюванням тверезого життя методом Сільва, перебування в релігійних реабілітаційних центрах та ін. Та жоден з цих засобів не гарантує одужання, бо головне - бажання і сила волі. Від себе ж хотілося б додати, що найкращий спосіб – не допускати до такої хвороби. |
|
| Орест Лещишин Ярослав Баран |
|
 |
|
Квітень 2008 |
|
Журналістське розслідування |
|
Той же привид на різних кладовищах |
|
 Спершу, коли почули, що хтось сфотографував на старому трускавецькому кладовищі привидів, скептицизм перемагав, адже сумнівно, що можна на фото зафіксувати привида, як і спіймати відображення вампіра в дзеркалі. Та докази маємо – фото на мобільних телефонах працівників складу побутової хімії у Дрогобичі. Хлопці, здається, щиро вірять, що фотографія дійсна, бо перекинув їм її їхній знайомий Саша, котрий стверджував, що сам з приятелем зайшов на старе кладовище в Трускавці і, фотографуючи того приятеля, несподівано на задньому фоні спіймав привидів. ... В гнітючій тиші з-під землі починають виринати безтілесні образи людей, такі собі згустки духу й енергії. Не кожному дано їх побачити, почути моторошний крик. Але кому вже дано, відчуває не лише холодний жах, але й якусь жалість до тих, кого не прийняли Небеса, хто вважає свою місію на Землі недовиконаною, прагне помсти своїм кривдникам за життя, або тим, хто потурбував його прах... Такі думки заполонили авторів, коли побачили світлину, де на фоні можна розгледіти силуети привидів. Як віруючі, ніколи не сумнівалися в правоті ідеалістів, існуванні Бога та його Антипода. Однак побачене – ще один крок в перемозі над матеріалізмом, підтвердження древніх, страшних, але романтичних легенд, існування життя поза життям і невмирущості людської суті. Тріумф?.. Але спершу, коли почули, що хтось сфотографував на старому трускавецькому кладовищі, скептицизм перемагав, адже сумнівно, що можна на фото зафіксувати привида, як і спіймати відображення вампіра в дзеркалі. Та докази маємо – фото на мобільних телефонах працівників складу побутової хімії у Дрогобичі. Хлопці, здається, щиро вірять, що фотографія дійсна, бо перекинув їм її їхній знайомий Саша, котрий стверджував, що сам з приятелем зайшов на старе кладовище в Трускавці і, фотографуючи того приятеля, несподівано на задньому фоні спіймав привидів. Так от маючи на руках дивні фотографії та цікаву захоплюючу історію, ми вже були готові її опублікувати, проте журналістський досвід та інтуїція підказували про необхідність перевірки інформації. Тому перед нами постала дилема, де шукати експертів з привидів та всілякої аномальщини. Її вирішення підказало телебачення, тому, не гаючи часу, довелось зв'язатись з журналістом однієї з телевізійних передач на подібну тематику - Олександром Яненком. Щодо Сашка у нього тривалий журналістський досвід з відстежування та висвітлення всіляких аномальних та незрозумілих явищ. Почувши деталі дрогобицько-трускавецького випадку, наш експерт зацікавився умовами, при яких відбулась зйомка і безпосереднім змістом світлини. Свою зацікавленість Олександр пояснював тим, що наш західний регіон є справді багатим на випадки фіксування привидів на фото. Та коли було отримав всю вичерпну інформацію, в експерта почали виникати сумніви. Він розповів нам про такого собі давнього знайомого (як його назвали в народі) “привида з пляшкою”. Йдеться про одну і ту ж світлину, яка час від часу випливала у регіональних ЗМІ у різних куточках України. Насправді, коли даний шедевр потрапив до рук фахівців – було констатовано якісну підробку. Так що ж насправді потрапило нам до рук: реальний факт, чи якісна фальсифікація? Відповідь вдалось знайти в Інтернеті. На одному луганському інформаційному сайті ми натрапили на фото з подібним змістом. Коли її було отримано на монітор комп'ютера, там легко упізнавалась наша місцева сенсація: те ж кладовище, ті ж головні герої. Але чомусь на сайті в коментарі розповідалося про старе луганське кладовище біля якоїсь лісосмуги. Висновок простий і не втішний: комусь вдалось уже декілька разів розіграти наших колег з регіональних ЗМІ України. З якою метою було здійснено дану аферу, важко роз'яснити. Гіпотез декілька, і вони найрізноманітніші. За однією з них, хтось десь насправді побачив чи зафіксував привида на цвинтарі, і його свідчення потрапило в Інтернет. Набувши в Інтернеті забарвлення “приколу”, розійшлося мобільними телефонами України. А серед абонентів є чимало, хто прагне легкої слави, от і скористались привидом для піару. Проте, якщо враховувати свідчення експертів, за наступною гіпотезою “привид з пляшкою” вже спочатку задумувався як “прикол”. З якою метою? Відповідь можуть дати лише психіатри, або спецслужби, оскільки за третьою гіпотезою такими речами займаються власне останні. Річ у тім, що інтенсивність появи в ЗМІ інформації про привидів, полтергейстів, НЛО завжди зростає у період політичної нестабільності та криз у суспільствах. Тому існує наразі недоведена теорія, що це не що інше як методи спецслужб з відвернення уваги громадськості від глобальних проблем. Отож, яка мета дрогобицько-трускавецького привида – судити вам, шановні читачі. Та маємо подякувати за урок, який дало нам це віртуальне створіння. Відповідно хотілося б побажати і вам, і нам, щоб у майбутньому не вдавались до поспішних висновків, і завжди перевіряли інформацію на її правдивість та заангажованість. Лише в таких випадках можна дійти до об'єктивної істини. Та попри таке жорстоке розчарування за ланцюжком логічних розмірковувань усе ж ховається віра, що життя нескінченне, його прояви значно ширші, ніж ми собі уявляємо, древні легенди мають підтвердження. І може ми колись його таки знайдемо?! . |
|
| Орест Лещишин Ярослав Баран |
|
|
|
березень /7-14/ 2008 №11 /369/ |
|
Журналістське розслідування |
|
"Фуршет" з вивернутими кишенями |
|
 Зненацька перед журналістом з’явився високий молодий чоловік:- Служба безпеки. Що у вас є в сумці? Поборовши спокусу заявити: «Ще сам не знаю!», - «підозрюваний» відповів, що його особисті речі. - Прошу показати!.. Щоб було зрозуміло, яким чином законослухняний представник ЗМІ опинився в такій ситуації, почнемо спочатку. Погодьтесь, не дуже приємно, коли під час відвідин великих магазинів вам доводиться ставати підозрюваними у крадіжках. Через те, мабуть, велика кількість українців дотепер не ймуть довіри до гігантів торгівельного бізнесу. Насправді такі заклади, як символ економічного прогресу, дісталися і наших країв. Та, на жаль, поряд з великими перевагами супермаркетів почали з’являтись на світ і побічні недоліки, жертвами яких, як показує практика, може стати будь-хто з нас. Власне наявність кількох скарг таких жертв змусила журналістів перевірити їхню справедливість. А люди скаржились, що при виході з супермаркету «Фуршет» молоді люди від них вимагають показати вміст сумок, кишень та ін.. І це може відбуватися в присутності друзів, колег, партнерів, знайомих, коханої людини. І як потім тим людям в очі дивитися, якщо тебе хтось сприйняв за злодія? Власне тому народилася ідея стати підозрюваними. Для цього один журналіст (Орест Лещишин), котрий спеціально три дні не голився, перевдягнувся в трохи менш респектабельний одяг, в присутності свідків сполоснув рот алкоголем і вирушив «на справу». На певній віддалі за ним слідували ще двоє колег (Ірина Циган та Ярослав Баран), пристойно вдягнутих, що зображали щасливу сімейну пару, котра прийшла в супермаркет за покупками. Наш «живець», згідно плану, розглядав товар, читав етикетки, зображав стурбованість, навіть страх, оглядався, чи за ним ніхто не стежить, чи не видно відеокамер. При цьому, жодного товару не ховав і врешті пройшов повз касу, без перешкод вийшов з приміщення, міркуючи, чи скарги виявилися безпідставними, чи він погано зіграв свою роль. І ось після описаного на початку епізоду працівник редакції відмовився показувати вміст сумки, бо це «порочить його честь і гідність». Тоді йому запропонували пройти в приміщення. Мовляв, без свідків показувати сумку не так соромно. Простуючи за охоронцем, наш «живець» дещо сповільнив ходу, і пооглядався по сторонах. - Ідіть, ідіть! – почулося грізно ззаду. Це сказав, ще один охоронець, вищий і ширший в плечах, котрий, виявилось, ішов слідом. В кімнаті з написом «Служба безпеки» (добре, що не дописано «України») охоронці зайняли місця біля дверей, щоб «затриманий» бува не втік, і разом з третім представником супермаркету повторили вимогу відкрити сумку, відмовляючись показати документ, що підтверджує повноваження ставити таку вимогу. - А якщо в сумці ніякого товару не виявиться? – запитав журналіст. - Ми вибачимось, і ви підете. - Ви мене образили, а тепер просто так вибачитесь… Добре, я покажу сумку, але ви письмово підтвердите, що ставили таку вимогу. - Про це не може бути й мови. - Тоді викликайте міліцію. Невідомо, чим би закінчилася ситуація, якби не надійшли двоє наших журналістів з фотоапаратами наготові. Тоді охоронці долонями почали закривати об’єктиви і кричати, що тут фотографувати заборонено. Їх незабаром підтримала заступник директора по роботі з персоналом Олександра Пільків. Пояснювала вона цю заборону «внутрішнім законом». Цікава виходить ситуація: супермаркет має власну службу безпеки, внутрішні закони, котрі для них вищі за закони держави. Врешті на нашу вимогу нас завели до директора Оксани Дерпинець, а сумку довелося тримати при собі, щоб там випадково якийсь товар не опинився. Після тривалого очікування до директора ми потрапили, однак почули лише, що не маємо права працювати у супермаркеті, не попередивши заздалегідь директора і не пред’явивши спочатку службових посвідчень. Тобто ми мали заздалегідь попередити, що перевіряємо наявність недоліків, і тоді, звісно нічого дивного ми би не виявили. Директор твердо дотримувалась цієї думки, відмовилася давати офіційний коментар і врешті попросила залишити кабінет. От тоді працівники по справжньому забігали: лунали дзвінки до юристів, перепитувалося прізвище затриманого журналіста (чи бува не числиться якимось рецидивістом). Вже на наш виклик, до речі, доволі оперативно прибули працівники міліції, котрі зможуть підтвердити, що журналісти діяли в рамках закону. За їх словами, ми спокійно можемо продовжувати вирішення справи у суді. А в працівників супермаркету інтерес до наших осіб взагалі пропав – вони вже навіть не хотіли оглядати вміст сумки. Пояснення: було проглянуто відеозаписи камер спостереження і не виявлено факту крадіжки. Незабаром прибули головний редактор газети Тетяна Татомир та депутат міської ради Юрій Врублевський. Після тривалого очікування, коли новоприбулі особи вже збиралися йти геть, їх таки прийняли, щоправда з журналістами – учасниками всіх подій - більше бачитися не забажали. Редактору і депутату також не змогли показати жодного документу, який підтверджував би повноваження охоронців вимагати показати сумку чи заборнив би журналістам фотографувати і виконувати свою роботу. Підсумовуючи дану історію важко сказати, що обурює більше: образа людей і безпідставна підозра у злодійстві, чи неповага до журналістів і перешкоджання їх професійній роботі. Насамперед відбулось пряме порушення презумпції невинності – люди визнаються винними, хоча їхня вина не доведена. Невже проглядати відеозаписи не можна в ріалтаймі тобто в режимі реального часу, а лише після скандалу. Тоді б людей затримували, лише будучи переконаними у вчиненні крадіжки. В такому випадку лише після суду їхні прізвища, фотографії можна піддавати розголошенню, і це реально послужило б безпеці товару та репутації фірми, а не безпідставні звинувачення на основі суб’єктивних підозр. Згідно з цією ситуацією та попередніми скаргами, підозри найчастіше лягають на людей, котрі не надто багато і не надто модно вдягнуті. Отож висновки невтішні: наразі будь-хто може стати безпідставним підозрюваним у мережі супермаркетів «Фуршет». А загалом рекомендуємо намагатись уникати великих мега-торгівельних структур, оскільки болячка притаманна системі загалом. Також хотілося б порадити вищому керівництву мережі «Фуршет» надалі кваліфікованіше ставитись до підбору керівного складу супермаркетів, які б добре були обізнані з чинним законодавством, з прийомами ПР-діяльності та кризисменеджменту. Тоді б вдалося уникати конфліктних ситуацій з представниками ЗМІ. А загалом любителям «зустрічати за одягом» хочеться сказати, що міщанство бува не знає меж і якась модна презентабельна особа може дійсно і значно в більших кількостях здійснювати крадіжки – вона поза підозрою. До речі, не раз доводилося заходити у польські супермаркети "Biedronka” і “Plus” навіть в спецодязі будівельника зі слідами клею та мальти, і нікому на думку не спадало вимагати показувати сумки, чи вивертати кишені. Європа є Європа… І ще одне. Ми не юристи, але твердо переконані, що якісь внутрішні корпоративні закони в жодному випадку не можуть бути вищими чи хоча би суперечити Законам України «Про Інформацію», «Про пресу» та ін… |
|
| Орест Лещишин Ярослав Баран |
|
|
|
Березень /1-7/ 2008 №10 /368/ |
|
Контроль |
|
ОЙ ВИ БУСИ, АВТОБУСИ... |
|
|
|
| Орест Лещишин Ярослав Баран |
|
|
|
лютий /1-8/ 2008 №6 /364/ |
|
Соціальна напруга |
|
ДВОЛИКИЙ ЗАТ |
|
 ЗАТів – закритих акціонерних товариств – сьогодні є багато, але, думаю, Ви здогадалися, що мова піде про ЗАТ “Трускавецькурорт”. Це мегаЗАТ, структура з шести санаторіїв і кількох додаткових обслуговуючих підприємств, тут працює близько чотирьох тисяч чоловік. ЗАТ “Трускавецькурорт” має ліцензію на видобуток і обслуговування мінеральних джерел – основного багатства Трускавця. Будь-які зміни в ЗАТ “Трускавецькурорт” детонують і резонансом віддають в атмосферу всього міста. І давненько вже з ЗАТ “Трускавецькурорт” ідуть “підземні поштовхи” неприємного і загрозливого характеру. Саме підземні, бо ззовні все нібито дуже гарно і чинно – нові керівники акціонерного товариства усміхаються, говорять про найблагіші наміри для міста і для людей, звітують про перевиконання планів реалізації путівок і заповнюваності санаторіїв. Ще влітку 2006 року голова наглядової ради ЗАТ “Трускавецькурорт” зазначив, що бізнес любить тишу, порядок і спокій... Тоді ж 28 липня 2006 року було підписано договір про співпрацю і взаємопорозуміння між міською радою і ЗАТ “Трускавецькурорт”, в якому, зокрема, є пункт, що сторони зобов’язуються “підтримувати заходи, спрямовані на розвиток міста-курорту Трускавця і ЗАТ, їх інфраструктур, матеріально-технічні бази, поліпшення соціально-економічних умов працюючих”. ЗАТ також зобов’язується “розробити і затвердити план соціального розвитку колективу на 2006-2011 роки, в якому передбачити, зокрема, заходи по поліпшенню робочих місць, створення більш сприятливих умов для фахового рівня кадрів, піднесення ефективності праці і на цій основі росту заробітної плати, збільшення відрахувань на соціальні виплати...”Як же в ЗАТ “Трускавецькурорт” почали реально “поліпшувати соціально-економічні умови працюючих”? Вельми специфічно. В санаторії "Алмаз", наприклад, деякі лікарі змушені приймати відпочиваючих в холах. Лікарів, людей з вищою освітою, які, як це не пафосно звучить, давали клятву Гіппократа, примушують, перепрошую, “впарювати” пацієнтам сумнівний псевдолікарський препарат “Наріне”. Причому, без огляду на потребу, діагноз, а за такою рідною компартійною традицією – згідно плану! 72(!) флакони “Наріне” на одного лікаря в місяць”. Далі – більше. Мабуть, для “підвищення ефективності праці і заробітної плати, зняли доплату за вечірні години. І впритул підійшли до "оптимізації" штатів. У відомчій газеті акціонерного товариства від 29 січня 2008 року в колонці "ЗАТ “Трускавецькурорт” інформує" внизу скромно зазначено: “Продовжується робота із впорядкування умов оплати праці працівників ЗАТ “Трускавецькурорт”. Приведено у відповідність до організаційної структури товариства штатний розпис, працівники ЗАТ уже ознайомлюються з новими умовами праці”. Розповідає заввідділом санаторію “Алмаз” Любов Васильєва: “Наші ставки розроблені Міністерством охорони здоров’я, тепер кажуть, що оптимізацію штатного розпису розробив Краматорський науково-дослідний інститут. Кількість медсестер скорочено з 28 до 21. Ми одразу написали листа керівництву, що це недоцільно, бо санаторій переповнений. Продали на 360 путівок більше, ніж у 2007 році. Пізніше представник нашого ліквідованого профкому сказав, що зібрань по штатному розпису у дирекції не було. Але начмеду сказали розробити положення з 28 медсестер на 21. Ми не знаємо реальних планів, чому скорочення, чому у вересні планується реорганізація санаторію, якщо санаторій заповнений? Колективний договір прийняли 29 листопада, причому його нам, колективу спустили зверху, не врахували наші побажання про доплати за стаж, за додаткові години. 23 січня нам під натиском зачитали колективний договір, але без додатків.” Ірина Луцевич, Меланія Медвиденко, Віра Біда, Марія Діденко, пенсіонери: “18 січня на празник нас, пенсіонерів викликали в дирекцію і сказали, якщо ми захочемо звільнятися за власним бажанням, то дадуть п’ять окладів і, можливо, пізніше ще заключать контракт. Ми такого бажання не виявили. Тоді почав викликати головний лікар і роз’яснювати, щоб всі залишились, треба буде перейти на пів ставки, тож просили звикати і готуватися до такої думки. Додали, що закону про звільнення пенсіонерів немає, але при бажанні причину знайдуть.” Щоб з мінімальними незручностями переходити до таких непопулярних дій, керівництву ЗАТ “Трускавецькурорт” треба було забрати у людей єдину і останню захисну плівку – профспілкову організацію. Щоб все необхідне можна було погоджувати з профспілкою, вона повинна бути яка? Правильно – ручна. У цій же відомчій газеті від 4 грудня 2007 року читаємо: “З метою приведення профорганізації ЗАТ “Трускавецькурорт” відповідно до господарської структури товариства, керівництво підприємства зініціювало створення єдиної профорганізації підприємства. Конференція була представлена делегатами всіх 16 філій ЗАТ “Трускавецькурорт”. Заввідділом санаторію “Алмаз” Любов Васильєва: “У нас в санаторії не було конференції, де стояло б питання ліквідації профспілки і створення однієї загальної. Колишній голова профспілки Коваль сказав, що від нас нічого не залежить – немає юридичної особи санаторій “Алмаз”, немає печатки і не може бути профспілки.” Голова профкому санаторію “Весна” Олег Туркевич: “Для висунення делегатів на конференцію в санаторії мали відбутися профспілкові збори, які не відбулися за відсутності кворуму. Профком санаторію “Весна” вирішив не приймати участь у конференції. Так що рішення, які приймались на конференції стосовно профспілки санаторію “Весна”, є неправомірними. На даний час профспілка санаторію “Весна” і профспілковий комітет є легітимним, оскільки збережений статус профорганізації з печаткою і банківським рахунком. На сьогоднішній день затримані кошти профспілкових внесків за грудень місяць – не поступили з бухгалтерії, що заважає діяльності профспілки. Я дав запит голові цієї єдиної профспілки Івану Терещуку, чому не поступили кошти на рахунок.” Колишній лікар санаторію “Весна”, який зараз судиться з ЗАТ “Трускавецькурорт” про поновлення на роботі, Володимир Шиманський: “Я брав у цих подіях активну участь. Зокрема, їздив в обласну профспілку медпрацівників реєструвати протоколи засідань профкому “Весни”. На сьогоднішній день керівництво ЗАТ “Трускавецькурорт” планує велике скорочення в своїй системі до 700 чоловік. Для чого і провели незаконну ліквідацію профкомів філій. Хоча профкомів в одній організації може бути декілька! Збирається мінімум 15 чоловік, реєструє профспілкову організацію, і керівництво не має до цього жодного відношення. На профком санаторію “Весна”, який зберігся, зараз почався страшний тиск. Я вважаю, що необхідно провести громадські слухання цієї ситуації на курорті, а на ліквідацію профкомів відповісти організацією незалежної профспілки працівників ЗАТ “Трускавецькурорт” і страйкового комітету, щоб зупинити цей "безпрєдєл". Написати відкритого листа до Президента і Прем’єр-міністра.” Голова єдиної профспілки Іван Терещук від коментарів нашій газеті відмовився: “У нас все нормально. Путівки продаються. Люди працюють. Якщо виникне якась виробнича необхідність виступити, я зроблю це у відомчій газеті”. P.S. Коли верстався номер стало відомо, що зараз частину працівників санаторіїв нагірної частини Трускавця "попросили" піти у відпустки за власний рахунок. |
|
| Іра ЦИГАН | |
|
|
лютий /1-8/ 2008 №6 /364/ |
|
Репліка |
|
КУРОРТ ЗЕКІВ? |
|
В понеділок довелося простояти в курортному парку поблизу нижнього бювету десь між 12.00 та 14.00, коли там збирається найбільше відпочивальників. І що ви думаєте? Весь час був змушений слухати осоружний російський шансон, котрий транслювався з потужних динаміків ледь не на весь курортний парк. Так я насильно слухав пісні, зміст яких возвеличував “блатних авторитетів”, романтику тюремного життя, знущався з наших цінностей, культури, де прямо пропонувалося підняти чарку за злодіїв (мабуть, “злодіїв у законі”? – О.Л.). Безперервну “блатоту” лише час від часу переривало оголошення, що “сьогодні “король шансону” Гарік Кричевський дає концерт у Палаці культури ім. Тараса Шевченка”. Вас не нудить від того, що прізвище Кричевський звучить поруч із прізвищем Шевченко, чи навіть просто зі словом “культура”? Напевно знайдуться бажаючі за свої ж гроші послухати цю, за перепрошенням, музику (можливо, згадають ностальгічні моменти з власної біографії? – О. Л.), але навіщо змушувати слухати це... всіх присутніх в курортному парку, більшість з яких, впевнений, не лише не були “на зоні”, але й не мріють туди потрапити? Не лише я був обурений. Відомий співак Ярек заявив: “Це не мистецтво! Не розумію, як можна виконувати пісні, що пропагують речі, котрі в нормальному суспільстві вважаються аморальними та асуспільними. Якщо ми це слухаємо – це свідчить про рівень нашої культури!” Погоджуюсь з Яреком, але оскільки ми це слухали насильно, то швидше можна говорити про рівень культури не наш, а тих, хто транслював цей шансон. |
|
| Орест ЛЕЩИШИН | |
|
|
7 чудес курорту |
|
ТРУСКАВЕЦЬ, ЯКОГО ВЖЕ НЕМА... (або 7 чудес курорту, що ще залишились) |
|
 Як боляче усвідомлювати, прогулюючись центральними вулицями міста, що зникли безслідно багато чудових вілл і будиночків курорту. Не допомогли навіть таблички “Пам’ятка архітектури. Охороняється державою”. Місто,  яке цінували за його автентичність, затишок і камерність, – кануло в Лету. На зміну прийшов зухвалий “гегемон” з філософією загарбництва не тільки земельних ділянок, але й прикарпатської архітектурної культури.Місто прагне стати європейським, але втрачає свій минулий колорит. І це думки не тільки мої, але і всіх тих, хто приїздив на курорт протягом тривалого часу. Хто тепер збереться відтворити віллу “Моджев”, як це зробили з віллою “Світязянка”? Що буде з тими віллами, що зостались?  Знову обнесуть високим парканом і знесуть для будови під новий європейський стиль? Зараз слід подумати, як вберегти від знищення вілли “Софію” та “Під матір’ю Божою”, альтанку в парку. Заслуговують на увагу реставрація вілл “Еден” (“Старий Відень”), “Світ” і цілком новий проект пансіонату “Світязянка”. А щодо назв сучасних готелів та вілл розмова особлива. З’явилися в місті “Сані”, “Набі”, “Ё-моё“, - іншомовні назви, які не роблять честі курорту. Невже не було кому підказати і надати список назв 226 старих вілл Трускавця, чи нових милозвучних українських назв. А зараз, щоб зберегти те, що залишилось ми започаткували конкурс “7 чудес Трускавця”, результати якого пропонуємо вашій увазі (дивись 1 сторінку). Для підведення підсумків при клубі “Сива давнина” створена експертно-консультаційна рада в кількості сім чоловік: професор С. В. Івасівка, В.М. Кушнір, І. К. Ліщинський, І. М. Скибак, В. Л. Петранівський, Г. І. Коваль і автор цих рядків.Вимагаємо від імені Трускавецької громади міській раді здійснити визначення збитків, завданих забудовниками при знищенні старовинних вілл і знайти механізм компенсації у вигляді  обов’язкового виконання проектів реконструкції і перебудови цих будівель.Зі своєї сторони пропоную здійснити виготовлення макетів найкращих вілл Трускавця в мініатюрі (масштаб 1:10) і розмістити в міському парку чи музеї історії міста-курорту. Другим етапом також слід спорудити “7 чудес України” в мініатюрі в парку “Адамівна”, щоб громадяни могли відчути Україну в Трускавці, Україну в своєму серці. Бо хто не цінить минулого, не вартий майбутнього. |
|
| Микола ІВАНИК, керівник історико-краєзнавчого клубу “Сива давнина” |
|
|
|
листопад /23-30/ 2007 №47 /354/ |
|
Кошти |
|
МОЖНА ПІДІЙТИ, ЩЕ ЩОСЬ ЗАЛИШИЛОСЬ! |
|
 Читає син книгу і запитує батька-бухгалтера: "Тату, а "Ревізор" - це комедія чи трагедія, я щось не докумаю." "Якщо, синку, ревізор свій, то комедія. А якщо чужий - трагедія".Звіт завідувача відділу культури Світлани Ковальчин про використання коштів до відзначення 180-річчя міста-курорту Трускавець 7-9 вересня 2007 року відбувся на останньому засіданні дванадцятої сесії. Як головний розпорядник коштів, пані Світална пояснювала депутатам окремі пункти видатків, що потягнуло за собою це величне свято. Те, що більшість депутатів навіть в очі не бачили сувенірної продукції, яку щедро роздавали гостям, зарубіжним делегаціям, конкурсантам фестивалю “Кришталевий Трускавець” і учасникам гала-концерту – не страшно. Головне, щоб дарунки припали до душі, і залишили по собі добру пам’ятку. Інше: брошури накладом в 1000 примірників про склад депутатів всіх скликань з чарівною назвою “Людям і землі цілющої “Нафтусі” ніхто теж не побачив. Але Світлана Богданівна поспішила запевнити, що через помилки тираж завернули на доопрацювання. З часом таку важливу пам’ятку обов’язково вручать кожному депутату. Євген Юник зауважив, що 20 тисяч гривень на святкування виділив ЗАТ “Трускавецькурорт”. Також було надано в безоплатну оренду ПК ім. Т. Шевченка. Та про це чомусь жодного слова. Ігор Пілько попросив розтлумачити відношення депутата Ю. Яворського до суботнього концерту "Козацькі забави". 19 тисяч гривень на концерт виділила міська рада, решта коштів за допомогою спонсорів організував депутат Яворський (концерт в сумі склав близько 100 тисяч гривень). Ігор Ластовецький поділився, що любить колекціонувати листівки, значки, календарики з пам’ятками Трускавця. Має в арсеналі раритети попередніх ювілейних дат. Важливим є те, що такі сувеніри прославляють наше місто, як рекламоносії привертають увагу до курорту. Цього разу так не було, і це суттєве упущення. “Підійдете до нас, там ще щось залишилось, ми вам вручимо,” – люб’язно закликала депутата Світлана Богданівна. А може і собі підійти? |
|
| Тетяна ТАТОМИР | |
|
|
 |
 |
В той час, коли столичні градоначальники діляться мріями про проведення досліджень стосовно руху та обслуговування пасажирів громадським транспортом, редакція “ДТ” вдалась до безпрецедентного кроку і вирішила у Трускавці втілити дані мрії у життя. Отож мабуть вперше в історії міста було проведено польове дослідження, яке дало відповіді на багато запитань про те, як обслуговують нас маршрутки. Та про все по порядку. 
Давайте згадаємо 80-ті та 90-ті роки минулого століття, коли лінія Трускавець-Дрогобич вважалась елітною у нашому регіоні. Спочатку її обслуговували великі Ікаруси (котрі можна було зустріти лише у великих радянських мегаполісах). Потім вони поступово здавали естафету маршруткам до честі яких можна було віднести наявність лише сидячих місць та задоволення пасажирського попиту. Яку картину маємо зараз? У період проведення дослідження повз нас проїхало 73 транспортні засоби на Дрогобич. Середній інтервал визначити важко, оскільки час між автобусами важко пояснити будь-якими логічними правилами. Судіть самі: 12 хв., 1 хв., 31 хв., 6 хв., 11 хв., - дана послідовність інтервалів зафіксована з 13.33 по 14.56. Може хоч краплю логіки знайдуть там ті чиновники, котрі постійно доводять, що маршрутки на Дрогобич їздять за графіком. 